Сучасні тенденції і рівні психологічної допомоги в суспільстві

Урбанізація життя людей та високий рівень вимог до особистості не лише у професійній, але й у сімейній, міжособистісній, економічній сферах висуває ряд специфічних задач для особистості з якими їй доводиться зустрічатися щодня. Великий рівень навантаження та напружений темп не завжди дають можливість швидко та якісно відгеаговувати ситуації, знаходити оптимальне рішення. Саме тому поруч із класичною психотерапією з'явився ряд відносно нових допоміжних професій, що дозволяють зосередити увагу на актуальних труднощах та проблемних ситуаціях з якими зіштовхується людина у своєму повсякденному житті та в короткі терміни знайти їм вирішення. 

Психологічне консультування є одним із напрямків допомоги, що спрямоване на вирішення життєвих психологічних проблем. У іноземній літературі порушено важливу проблематику делікатно тонкої межі між трактуванням поняття «психологічне консультування» та «психотерапія». Один вид допомоги іноді непомітно долає межу і переходить в інший, зрештою як і людина, що проживає болючі труднощі наче знаходиться на рубежі між звичайними турботами та фіксованими тривогами, які вони викликають. Саме тому, для чіткості розуміння предмету роботи варто визначити, що саме ми вкладаємо у поняття психологічного консультування. Розгорнуто опишемо цей вид психологічної допомоги у наступному параграфі, а поки зосередимося на відносно нових тенденціях у сфері допомоги при збереженні ментального здоров'я.

Найбільшої популярності в останні роки набирає коучинг - напрям, що виник у 70-і роки минулого століття і бере свій початок із психології спорту, тренерства та гуманістичної психотерапії. Основна концепція якого лежить у спрямуванні особистості до всебічного розвитку та вмінні ставити власні цілі та досягати їх із найкращими результатами для підвищення якості власного життя. На теренах нашої країни цей вид психологічної допомоги лише набирає обертів та швидше знаходиться на етапі свого становлення, а не розквіту.  
Якщо коучинг швидше тяжіє до психотерапевтичних напрямків із схожим розумінням процесу та відповідальності клієнта за прийняті чи не прийняті рішення, то наступна тенденція надання психологічної допомоги знаходиться швидше на межі між психологічними підходами врегулювання конфліктів та юридичними способами регуляції господарських спорів.  Медіація - це метод вирішення спорів із залученням посередника (медіатора), який допомагає сторонам конфлікту налагодити процес комунікації і проаналізувати конфліктну ситуацію таким чином, щоб вони самі змогли обрати той варіант рішення, який би задовольняв інтереси і потреби усіх учасників конфлікту. На відміну від формального судового чи арбітражного процесу, під час медіації сторони доходять згоди самі – медіатор не приймає рішення за них.

Як ми бачимо, динаміка життя провокує експертів та носіїв знань з психологічних способів реагування ставати більш гнучкими та виходити із закритого простору терапевтичного кабінету. Мабуть, саме через це необхідно розрізняти ті рівні на яких може і повинна надаватися психологічна допомога. Якщо описані вище тенденції поєднують у собі кілька рівнів допомоги, то варто знати які ж саме вони бувають. Отже:

Рівні психологічної допомоги

1. Психологічне просвітництво.

У час розвитку інформаційних технологій наукова література та інформація припинила бути закритою та важкодоступною. У всесвітній мережі Інтернет та на книжкових плицях легко знайти потрібні дані з різних галузей науки навіть не володіючи певним спеціальним кваліфікаційним рівнем. Психологія далеко не виняток. Більше того, зрозумілість мови та переживань (адже ця наука якраз і пояснює механізми та закони функціонування кожного з нас зокрема і суспільства загалом) робить психологічні знання популярними і швидко поширюваними. Відповідно роль спеціаліста (психолога, психолога-консультанта, психотерапевта) уже не зводиться до самого тлумачення фактів загалом, а швидше полягає у проясненні предметності певних закономірностей, які відбуваються саме з тим клієнтом, що звернувся з таким запитом в індивідуальну роботу чи/і як реагування самого психолога на певні явища в суспільному житті (умовно це можна назвати «потреба у просторі»). Форми роботи спеціаліста на загал: лекції, тренінги з конкретної теми, майстер-класи, інформаційні відеоролики, інфоповідомлення чи блогові записи у мережі і т.д.
2. Психодіагностика.

Психологічна діагностика рідко виступає самостійним предметом зацікавлення як клієнта так і професіонала із ряду логічних причин, адже знати «що? і чому?» не знімає питання «що робити?». Як правило, це лише етап фільтраційної роботи на якому є пред’явлення певних симптомів чи скарг, що можуть бути показниками різного роду проблемних ситуацій. Дослідження дозволяє виявити та сформувати певну гіпотезу та спланувати рух психотерапевтичного чи консультативного процесу. Певні діагностичні моменти є на кожній сесійній зустрічі з клієнтом навіть у тривалій роботі.

3.Психологічна корекція

Цей рівень допомоги може виступати як самостійним видом так і бути частиною більш глибших рівнів, таких як психологічне консультування та психотерапія. На основі психодіагностичного висновку при потребі складається програма корекції певних психічних функцій чи поведінкових реакцій. Вона може проводитися як самостійний вид роботи кваліфікованим психологом, або ж бути інтегрованою у процес консультування чи психотерапії, якщо у цьому є об’єктивна потреба.

4. Психологічне консультування

Найпоширеніша форма професійної допомоги, яку може надати психолог у відповідності до Законодавства України. Вище описані нові тенденції, як коучинг та медіаторство, що мають багато спільного саме з психологічним консультуванням, проте не є закріплені у правовому полі. 

Для психологічного консультування характерна робота з актуальною проблемою клієнта і включає в себе усі попередні рівні від просвітництва (професійні інтенції, тлумачення, прояснення і т.д), психодіагностика (вербальна чи/та тестова) та психокорекція (якщо є запит або об’єктивна потреба). Основні правила та вміння професіонала на цьому етапі: налагодження контакту, безоціночне сприйняття та судження, активне слухання, чутливість до емоційного світу клієнта, делегування відповідальності за прийняті рішення клієнту, вміння «бачити» закономірності і т.д. Для цього спеціаліст використовує різноманітні техніки та методики в залежності від школи у якій він консультує чи використовуючи еклектичний підхід. Як правило, використання технік є специфічне у руслі підходу та індивідуальне, як відповідь на особливість індивідуальності клієнта та його актуальної ситуації. Тривалість такої робити є невеликою і сигналом до припинення роботи є вирішення запиту клієнта.

5. Психотерапія

Глибинний рівень психологічної допомоги. Характеризується роботою не з ситуаційною проблемою, а з стійкими відчуттями, що приносять клієнту страждання та заважають повноцінно жити. Основа роботи спеціаліста – прийняття клієнта, пошук ресурсу, простір спокою та розкриття. Якщо на рівні консультування активність спеціаліста доволі висока, то на рівні психотерапевтичної допомоги тлумачення та планування дій поступаються місцем можливості віднаходження емоційних закономірностей та перепроживання в безпечних умовах емоційно «заряджених» подій. Тут йде робота на рівнях не лише актуального конфлікту, але й на внутрішньому та базовому. Психотерапія дозволяє гармонізувати та відбалансувати певні сфери самосприйняття клієнта і, як результат, дозволяє наповнити життя новими сенсами, або утилізує чи трансформує ті, що змушують людину страждати. 

п.с. уривок із міжсесійної контрольної роботи базового курсу "Позитивної Психотерапії"

Як обрати свого психотерапевта

Доволі часто чую запитання про те, як обрати свого психолога чи психотерапевта і на що у процесі вибору орієнтуватися. Спробую окреслити основні моменти, які й для мене були важливими у виборі терапевта (так, так, психологи мають свою власну терапію і для когось теж є клієнтами, але детальніше про це далі). Отож, тезово про те, що має велике значення.

1. Спеціаліст має вам  імпонувати насамперед суто візуально. Якщо обираєте самостійно, не опираючись на прямі рекомендації, перше враження є досить сильним і впливає на подальше формування контакту. Пам'ятайте, вам дивитись на цю людину впродовж, як мінімум, десяти сесій)))  На професійних сайтах у резюме є фото та дані про освіту. Можна зорієнтуватися хоч приблизно.

2. Живі відгуки клієнтів (те, що почули на власні вуха, а не прочитали в інтернеті. Часом маркетингові стратегії важко відрізнити від реального стану справ). Із цим можуть бути деякі нюанси. Психотерапія - інтимна сфера, дуже тонка і не кожен буде про свій досвід кричати на кожному кроці. Проте, якщо пригадати собі ще років з 10-ть тому кількість звернень і те, що є тепер, то мушу сказати - це небо і земля. Делікатно питайте людей, яким довіряєте, хтось та й підкаже на основі власного досвіду.

3. Освіта. Особисто для мене важливим є наявність диплому державного зразка про отримання спеціальної освіти. Це свідчить про те, що людина прийшла в професію усвідомлено і отримала знання не лише про процес терапії та структуру особистості в певному напрямі, але й має тяму в функціонуванні ЦНС, орієнтується у віковій, патопсихології, сімейній і далі по списку. А список не малий. 

4. Неформальна освіта. Свідченням цього є усілякі дипломи на стіні кабінету. Не соромтеся питати, про що вони. Психотерапія - динамічна штука. Зупинка у набутті нових знань і навичок прирівнюється до зупинки внутрішнього росту. В ідеалі спеціаліст повинен "сповідувати" певний напрямок в психотерапевтичній практиці, у ньому розвиватися, вдосконалюватися, отримувати власну психотерапію і бути частиною професійної спільноти. Знання про те в якому напрямку працює спеціаліст допоможуть зрозуміти логіку процесу. Наприклад, від психоаналітика годі чекати турбошвидкості, бо він працює із глибокими речами, а от позитивна психотерапія допускає короткотермінову роботу.

5. Добре щоб спеціаліст був офіційним членом професійної спільноти. Це гарантуватиме вам, що він працює відповідно до Етичного кодексу, або ж принаймні будете мати на це надію) Також це свідчить, що людина отримує постійну професійну підтримку на інтервізійних і супервізійних зустрічах (такі спеціальні збіговиська, де психотерапевти звіряють внутрішні професійні компаси і розглядають складні випадки). Серед найбільших і давно діючих в Україні це УСП (українська спілка психотерапевтів). Ця організація має осередки по областях і регіональні сайти. Можна погуглити. Правда, тернопільський давно не оновлювався і там не всі спеціалісти представлені. Будемо це виправляти) Також при них діє Етична комісія, яка має право розглядати сумнівні випадки допомоги.

6. У розмові з психотерапевтом вам має бути комфортно. Комфортно не означає легко і просто. Комфортно - це коли ви розгнівались чи засмутились і можете про це вільно сказати своєму терапевту. Комфортно - це можливість говорити про власний біль і страждання. Комфортно - це про довіру та впевненість, що він тут і зараз бачить вас і чує, розуміє, що і про що ви говорите і про що мовчите. Мовчати теж може бути комфортно)

З ним не страшно увійти в потаємні двері, що ведуть до забутих спогадів і важких переживань.

7. Місце, де відбувається сесія. В ідеалі це стаціонарний кабінет. Спеціалісту теж має бути зручно, а "власна" територія дозволяє бути спокійним та зосередженим на клієнтському процесі.

Абсолютно нормально, якщо з першого разу ви не знайшли свого спеціаліста. Іноді люди говорять, що спробували працювати із психологом, але психотерапія чомусь не допомагає. Звісно, що причин цьому може бути безліч, але перевірте себе ще й на таку - може людина була не ваша? І ще, хороший психотерапевт знає, що так буває і не образиться на вас)

п.с. про такі речі як конфіденційність та безпека навіть не говорю, бо вони мають бути апріорі, якщо спеціаліст не готовий їх вам забезпечити - це не спеціаліст.

Втрата або історія одного стосунку

Цей допис проситься на світ протягом тривалого часу. Він цінний для мене своєю реальністю та відчуттям засвоєного життєвого уроку. Можна багато знати чи вміти раціонально пояснити теоретичні постулати, але лише проживаючи певні моменти можна досягти глибинного усвідомлення.

Знайомтеся - це Момо. Згідно напису на етикетці це волооке створіння - мавпочка капуцин, а по факту - улюблена іграшка маленької дівчинки з якою вона була довгий час нерозлучна.

Може здатися, що це історія про іграшку, проте це не так. Ця розповідь про любов.


Момо з'явився у неї випадково. Хтось приніс його в якості подарунку на друге день народження і він одразу вибився у лідери забавок. Його довгий хвіст, наче вмисне був пристосований для носіння і тягання, а смугасте забарвлення вдало маскувало бруд від частих падінь на землю. Він спав у дівчинки в ліжку, дбайливо вкритий ковдрою, а коли приймав регулярні ванни, то сушився феном дуже швидко, щоб не розлучатися на довгу самотню ніч. Момо ходив у садок і їздив до бабусі. Він відпочивав в Карпатах та справно супроводжував дівчинку на масаж. Він був поруч завжди і усюди швидких три роки. Щасливі роки довгими ж не бувають і у кількісних показниках щастя виміряти складно. Завжди буде не достатньо...

Це трапилося п'ятого літа. На той час дівчинка трішки підросла і у арсеналі її найкращих плюшевих іграшок з'явилися й інші персони. Звісно не такі важливі і не так дбайливо доглянуті, та все ж. Сім'я поїхала на море, а він залишився вдома. Так усі думали. Так усі дівчинку переконували, бо достеменно ніхто не був певний коли і як саме Момо випав з їх поля зору. Так усі сподівалися. Приїхавши з відпустки почали сімейні ретельні пошуки. Активно передивилися усі закутки вдома, у бабусь, розпитали усіх у садку. Друг зник. Ніхто не міг повірити, що це назавжди і ще впродовж довгого часу (місяці три) робили спроби його повернути: згадували місця, де ще не шукали, питали людей, які ймовірно могли щось знати. Батьки розуміли, що це кінець, але дівчинка не могла змиритися. Вона вірила. Ні, швидше сподівалася...
Минув рік, але почуття нікуди не зникли. Час від часу малючка згадувала про Момо і фантазувала про те, де він може бути. Її не влаштовували варіанти про інший затишний дім, про іншу дівчинку, яка його любить. О, ні! Хтось підступний забрав її улюбленця, або ж хтось підступний знайшов її улюбленця і не повертає. Вона часто бігла у відділ м'яких іграшок у супермаркеті і роздивлялася ту ж серію пухнастиків з великими очима. Часом там були момики. Вона притискала їх міцно до грудей і сумно повертала на полицю.
Батьківське серце скроєне за особливими лекалами. Воно прагне будь що втерти сльози і вгамувати смуток. І коли дівчинка почала говорити, що проситиме святого Миколая, щоб він повернув її згубу, просто не витримали і пообіцяли на день народження таки подарувати нового Момо. Вони довго думали, чи не дозволити зробити це святому, але раціональність перемогла. Не все втрачене можна віднайти, але можна замінити.

Момо повернувся?! І так, і ні. Повернувся хтось дуже схожий на нього. Батьки наївно вважали, що купили абсолютно точну копію, але донечка знайшла багато відмінностей, занадто багато, щоб вважати його справжнім. Так вдома з'явився інший Момо.
Вона ним грається і любить його, але часто говорить про те, як би було класно, якби рідний Момо повернувся.

Психологи виділяють досить чіткі стадії переживання втрати:
1. Шок
2. Заперечення
3. Гнів
4. Сум
5. Прийняття

Вони різні за тривалістю і силою у різних людей. Вони не обов'язково послідовні. Попередні етапи, які вже здавалися пройденими, можуть знову повертатися і коли наступить п'ята стадія ніхто з певністю не скаже.
Якщо бути досить уважним, то можна у цій, здавалося б дитячій історії, знайти ці стадії. Помилково вважати, що діти нічого не знають про втрати. Помилково вважати, що хтось може "вилікувати" від втрати чи замінити втрату іншим об'єктом.
Наші емоції цікава штука і пояснюй їх як заманеться: чи то гормональним фоном, чи мозковою активністю, чи проявами душі, факт залишиться фактом - вони неймовірні і дуже цінні! Навіть ті, які за своєю силою (гнів, сум, розпач, сором і т.д.) важко даються до проживання.

Ця історія про любов. Про те, що діти не табула раса у емоційному плані. Про те, що втрати бувають дуже різні і ось такі наче "несправжні" готують ґрунт та є схемою для проживання інших, різних за силою, впродовж життя. Ця історія про те, що усі ми маємо свою історію, яка складається з ось таких моментів, які не завжди фіксуються дорослими. Та що там дорослими, самі про них не пам'ятаємо свідомо. Але схема залишається.
І це дає добру надію на можливість самозцілення.

Дівчинка любить різні іграшки, але пам'ятає про першу улюблену. Вона дала батькам безцінний урок невідворотності певних моментів, але й віру у силу їх долати, розуміти та приймати. І жити далі.

Відгук на дитячу книгу "Що таке смерть?" Ейтана Борітцера

Мені подарували книгу. Дуже гарну і цікаву, неймовірно потрібну і трохи дивну книгу. У кожного з нас є люди, які вміють зробити приємність, що буде не зрозуміла більшості, але потрапить просто в ціль вашої потреби чи зацікавлення. Тому дякую Тобі ще раз)))
"Що таке смерть?" Ейтана Борітцера від видавництва "Чорні вівці" притягувала мій погляд та цікавість уже давно. Це питання із серії найскладніших, та що вже там, таки найскладніше, яке діти ставлять дорослим очікуючи не просто на пояснення, але й заспокоєння піднятих страхів. Мова написання легка і проста, така, якої потребують дітлахи. Простими словами про складне, то девіз автора, і, як на мене, ціле мистецтво. Глобальність таких речей піднімають у нас пласт вірувань, уявлень, знань, які не завше легко проговорити без спеціальних термінів. У цій книзі все не так. Чітка і доступна мова викладена чіткими реченнями. Є посилання на різні релігійні уявлення, що дозволяє не просто знайти відповідь потрібну саме тобі, але й розширює уявлення про різність людей та їхніх вірувань.
На який вік розрахована? Важко відповісти. Мені було цікаво, хоч я й не дитина вже дуже давно) Так мені здається, що для нашого простору (пострадянського) тема смерті майже як тема сексу - табуйована і нашарована власними та колективними страхами. Ми всі діти за сприйняттям певних питань. Цікавою буде точно для батьків, які зможуть принаймні зорієнтуватися і морально підготуватися до таких тем у розмові з дитиною. Нагадаю, усвідомлення конечності життя приходить приблизно у віці від 5 до 7 років (віковий діапазон може коливатися; рідше в бік молодшого віку).
Важливо, книга позбавлена драматизму та трагізму, хоча й немає відчуття наче нівелює важливість піднятого питання.
Хороші ілюстрації.
Є текст, як українською, так і мовою автора - англійською.

Список книг про ЦЕ

ТУТ  обіцяла список книг про ЦЕ для батьків від філолога та лінгвіста Ольги Гавури. Книг, які торкаються делікатної теми та дозволяють детальніше розібратися у тому,  як та про що саме говорити із дітьми.

Мейснер Кароль. Звідки беруться діти? Як розмовляти з дітьми про передавання життя / Пер. з пол. - Львів : Свічадо, 2005. - 40 с.

Августин Юзеф. Сексуальна інтеграція : путівник для пізнавання і формування власної сексуальності / Пер. з пол. - Львів : Свічадо, 1999. - 200 с.

Мак-Давел Джош. Ні! Допоможи своїй дитині подолати сексуальний тиск / Пер з англ. - Львів : Свічадо, 2005. - 164 с.

Брюкнер Генріх. Чи ти вже думаєш про любов? // Бібілотека журналу "Однокласник" - № 10 (24). - Вересень. - 1991. - 13 с.

Мейл Пітер. Звідки я знайшовся / Пер. з англ. - Київ : Відродження, 1993. - 42 с.

Юдін Георгій. Звідки беруться діти / Пер. з рос. - К. : Ред. газ. "Вісті Центр. спілки спожив. т-в України", 1994. - 16 с.

Твоє тіло - цікавий механізм: Наук.-пізн. видання для дітей / Упоряд. Х.А. Йовна; худ. М.І. Качур. - Ужгород: ІВА, 2000. - 72 с.

Як Я народився / Переказ Євгена Литвиненка за мотивами творів зарубіжних письменників. - К. : ПВП "Задруга", 2006. - 36 с.

Відверта розмова про "це" / Пер. з ісп. - К. : Країна мрій, 2006. - 208 с.

Мередіт Сьюзен. Як я дорослішаю. Що зі мною відбувається? - К. : Перо, 2009. - 48 с.

Суханов Святослав, Орлова Євгенія. Сексуальна енциклопедія для підлітків. - Х. : Основа, 2008. - 91 с.

Стаємо дорослими. Про сексологію дітям. - Х. : Пегас, 2009. - 64 с.

До 16 і старшим. Популярна сексологія для підлітків. - Х. : Пегас, 2008. - 112 с.

Перелік підліткових художніх книг, які по-різному говорять на табуйовану тему: цнотливо, сміливо, відверто, щиро...

Роздобудько Ірен. Арсен. - К.: Грані, 2012. - 224 с.

Павленко Марина. Русалонька з 7-В, або Прокляття роду Кулаківських. - Вінниця: Теза, 2005 (2011, 2012). 

Павленко Марина. Русалонька з 7-В та Загублений у часі. - Вінниця: Теза, 2007 (2011).
Павленко Марина. Русалонька з 7-В. В тенетах лабіринту. - Вінниця: Теза, 2011. -
Павленко Марина. Русалонька з 7-В проти русалоньки з Білокрилівського лісу. - Вінниця: Теза, 2008 (2011)

Думанська Оксана. Спосіб існування білкових тіл (у перевиданні - "Школярка з передмістя"). - Львів : Світ дитини, 2008.
Думанська Оксана. Дитя епохи. - Львів : Літературна агенція "Піраміда", 2009. - 118 с.

Лущевська Оксана. Друзі за листуванням. - Львів: «Видавництво Старого Лева», 2011. - 192 с. 

Лущевська Оксана. Найкращі друзі. - Львів: «Видавництво Старого Лева», 2012. - 176 с. 

Сайко Оксана. Новенька та інші історії. - Львів: Видавництво Старого Лева, 2012. - 192 с.

Традиції сім'ї - тягар нав'язаної звички чи єднальне коло?

Пропоную дати відповідь на питання кожному із тих, хто це читає.  Десь собі на листку (коментарі тут лиш для найсміливіших) продовжіть речення. Намагайтеся відповідати швидко і чесно, лиш так можна отримати справжність думок.

Моя сім’я дає мені…

У колі своїх рідних я відчуваю…

Мені добре, коли вони…

Батьки дають мені…

Я цінний для сім’ї, бо…

Уже з отриманих мовленнєвих конструкцій можна дізнатися власне налаштування до сімейних традицій та цінностей, що передавалися вам безумовно.

Пропоную ще одну діагностичну вправу «Сімейне послання».
Автора вказати не можу, адже то ще із студентських років, на котромусь із семінарів із сімейки, було взято у свою скарбничку.

Інструкція:

Для роботи необхідні будь-які олівці і аркуш паперу.

 На кілька хвилин спробуйте розслабитися, закрийте очі і пригадайте які-небудь події чи епізоди пов’язані з минулим, з віком приблизно 10-11 років або трохи молодшим. Згадайте період, який був найбільш стабільним і врівноваженим, згадайте тих людей, які оточували вас в дитинстві саме у той вік, згадайте яскраві ситуації, переживання, взаємовідносини, почуття.

1.       Випишіть у стовпчик усіх учасників минулих подій, яких пригадали.

2.       Кожному з них присвойте свій символ.

3.       На аркуші паперу намалюйте ці фігури у відповідності до взаємовідносин між людьми, яких вони позначають (відстань між ними та позиції розташувань).

4.       Позначте ті почуття, які були до цих людей у тому віці.

Лише коли все намалюєте та пропишете, можна переходити до аналізу.

Коло – м’якість, неконфліктність, згладжування.

Прямокутник – стійкість, опора, вагомість.

Трикутник – більш агресивна фігура, енергійна, конкурентна.

Квадрат – стабільний, стійкий, надійний.

Важливо визначити ті почуття, які виникли у відносинах із значущими людьми:

-          тривога, ризик страх;

-           заздрість;

-           гнів;

-          пригнічення, розгубленість.

Це ті почуття, які є сигнальними  і на які варто звернути увагу. Якщо їхня зарядженість висока (сила емоцій) – це може бути показом для пропрацювання з психологом на індивідуальних сесіях.

Любов, дружба, цікавість, жаль, спокій, стабільність – безумовні почуття, з приводу яких можна не хвилюватися.

Іноді трапляється так, що символ обраний для певної  людини суперечить першопочатково прописаним почуттям. Така суперечливість може бути не лише на папері, а й у сприйнятті.

Лише тепер, переглядаючи написане та намальоване, можна визначити яке саме сімейне послання ви отримали:

«використовуй людей»

«встановлюй взаємозв’язки між різними людьми»

«будь миротворцем»

«без мене ці люди не функціональні»

«мені доведеться боротися із залежностями протягом всього життя»

чи ін.

Пам'ятайте, що отримана інформація є лише орієнтиром і вказівником на шляху до покращення стосунків та розуміння себе у контексті сімейних відносин. Наступні дні є прекрасною можливістю поновити ресурс духовності та родинності. Пам'ятайте, що можливо і важливо у спілкуванні з родичами втримати баланс)))

Веселих Вам свят та смачної паски))) З прийдешнім Воскресінням Христовим! Нехай мир і злагода будуть у Ваших серцях та домах!!!

Відверта розмова про «це» або як говорити з дітьми про секс

Якщо задати у будь-якій пошуковій інтернет-системі запит: «Як говорити з дитиною про секс», отримаєте безліч дуже корисних порад та реальних життєвих історій про те, як слід і як не варто починати таку бесіду. Зрештою, українською мовою такого матеріалу однаково не так багато, як іноземними, проте наче все, що можна на цю тему сказати уже сказано. Іноді, трапляється новий, свіжий погляд з не звичного боку на цю тему (як от наприклад тут http://heromother.livejournal.com/241900.html і виникає велика спокуса просто перекласти вже готовий та по-справжньому сильний текст). Однак не все так просто. Щось зупиняє. Коли приходить розуміння того, що якщо мене, людину, яка працює з дітьми і з батьками, маму двох власних малят із якими стосунки довірливі та дружні, зупиняє оте примарне і не окреслене «щось», то тема далеко не така однозначна і пропрацьована, як може здатися на перший погляд.

В усіх книгах, статтях про виховання важлива роль надається формуванню довірливих відносин із дітьми. Це основа. Відчуття того, що у будь-який момент і з будь-яким питанням дитина може прийти до батьків дає їй колосальну підтримку і впевненість. І вони приходять, і запитують. Несміливо просять пояснити про зміни у тілі, дорослішання, про статевість і секс. Принаймні намагаються розпитувати, допоки не зустрінуться із розгубленим чи осудливим поглядом, сплутаним поясненням, намаганням перевести розмову на щось інше, більш безпечне, більш зручне. Очевидно, іноді самим батькам бракує розуміння і вміння вибудувати відкритий діалог “про це”. Нижче наведено приблизний алгоритм побудови такої бесіди.

Розпочинати варто ось з цього:

1)    Власна готовність до відвертої розмови.

Зазвичай нас зупиняє сором. Можна глибоко зануритися у природу цього почуття: шукати його коріння у системі радянського виховання; посилатися на певні релігійні постулати; сімейні традиції тощо, а можна одразу визнати, що воно просто є, незалежно від причин виникнення, і однаково активно на нас впливає. За соромом, як правило стоїть страх. Його природа також досить різноманітна, але є те, що об’єднує всі його форми – невідомість. Здається, що коли дитина приходить до дорослих з питанням про секс, вони миттю перетворюються на таких самих дітей, для яких розмови «про це» все ще табу.  Секс як практика відомий майже усім дорослим, за малим відсотком винятків, проте лиш одиниці можуть говорити про нього з гідністю. З’являється велика кількість питань: які слова підібрати? а що, власне говорити? з чого розпочинати? як вірно дозувати інформацію, щоб не викликати непотрібну цікавість невідповідну до віку? Звідси наступний крок.

2)    Термінологія. Означте, які назви статевих органів ви готові вживати в розмові.

Для чого визначатися, адже є певні літературні назви, які достеменно відображають суть? Що ж, мабуть саме так і повинно бути, проте чи відомі вам випадки, коли мама йдучи купати свого двохрічного сина примовляє: «Ходімо, помиємо пеніс і яєчка»? Зрештою, уявляю собі те здивування, якби таки почули. Незвичність для слуху цих літературних назв не лише підкреслює інтимність теми, але й свідчить про високий рівень інфантильності у мові, який виправданий у повсякденному спілкуванні з дітьми, проте неприйнятний між дорослими людьми. Жінка, яка на прийомі у гінеколога не може вимовити назву органу який турбує, викликає сум, а це відбувається значно частіше, ніж можна собі уявити. У нашій мові є безліч синонімів для позначення різних предметів і явищ, ось приблизно так і варто познайомити дитину із термінологією – як синонімічним позначенням того ч іншого органу. Так ви принаймні будете впевнені, що ваша дитина чула і розуміє це слово.

Інший бік медалі. Ні для кого не є таємницею, що кількість вульгаризмів для позначення найінтимнішого процесу просто зашкалює. Ймовірність того, що дитина почує і візьме для користування саме такі слова надзвичайно висока, адже їх вона принаймні чує у колі однолітків, які на відміну від батьків не соромляться про це говорити. Що відбудеться у такому випадку? У свідомості на довгі роки закарбовується відчуття, що секс – це щось низьке і грубе, до чого можна ставитися зневажливо та легковажно, а інтимні частини тіла є меншовартісними. Якщо з якихось причин батьків такий варіант влаштовує, розмов з дитиною можна уникати й надалі.

З готовністю та термінологією визначилися, тепер наступне питання:

3) Коли і як починати таку розмову?

Оптимально – до активного початку віку «чомучки», а це приблизно від 3 до 5 років. Отож, до цього часу у батьків уже має бути готове приблизне уявлення, як реагувати (міміка та вираз обличчя тут також мають неабияке значення) та що власне казати якщо спитає. Очевидно, що інформація повинна бути дозованою та відповідати віку дитини. Для трирічного маляти, яке питає звідки беруться діти може бути цілком достатньо простої фрази: «Народжуються» (забудьте про капусту і лелек, виховання казкою – це прекрасно, але не у цій сфері); для семирічної: «Спеціальні клітини з тіл мами і тата зустрічаються, зливаються в одну і таким чином зароджується нова людина, яка росте у мами в животику до того часу, аж поки не народиться». Ключові слова тут «спеціальні клітини», саме про них далі почне розпитувати дитя. Ось тоді говоримо, що вони є тільки у дорослих людей і заводимо мову про етапи дорослішання тіла. Це необхідно для того, щоб запобігти формуванню у дитини хибного уявлення та страху, що у неї теж уже можуть з’явитися діти. Знову ж, добре думаємо про мету розмови: якщо вона суто ознайомлююча, то цього буде досить, але якщо вирішено закладати і певний моральний фундамент, то варто наголосити ще й на почуттєвій сфері відносин між чоловіком і жінкою (кохання, повага, рівність і т.д.)

Десь між 7-ми та 10-ма роками може виникнути найбільш незручне для батьків питання: «Як?» Повертаємося до пункту два. Тут без термінології вже не обійтися. Допоможе також спеціальна дитяча література (див. перелік нижче). Хороша і якісна книга може виступити прекрасним посередником у розмові, та лише посередником, а не замінником.

Що робити коли дитина не запитує і не виявляє цікавості до цієї теми. Знову ж, задаємо собі питання про те, а яка мета нашої розмови: розповісти про фізіологічні зміни, які рано чи пізно таки відбудуться з нашою дитиною і тим самим дати їй впевненість, що все гаразд і все відбувається саме так як треба (тут йдеться: для дівчат - про місячні, для хлопчиків – про полюції і вторинні статеві ознаки); навчити цінувати інтимність і вміти відстояти себе при спробі насилля; розповісти звідки з’явиться молодший братик чи сестричка, якщо очікується поява нового члена сім’ї; встигнути поговорити з дитиною першим, поки це не зробили замість вас і не надали інформацію з якою ви не згідні та ін. Отож, якщо знаємо для чого вам ця розмова, то вибрати  вдалий момент, щоб її розпочати, підбирати слова і спрямовувати її у потрібний напрям стане значно легше.

І трохи про неуникні закономірності. Декілька років тому у книзі «Плідність: дар і завдання» я зустріла поняття «чистого поля», яке найкраще ілюструє те, звідки беруться наші сумнівні уявлення про секс та інтимні відносини. До часу поки ми не зустрічаємося з новою інформацією  у свідомості є так зване вільне, чисте поле і все, що першим його заповнює сприймається нами як істина. Чисте поле існує в людини також і в статевій сфері. Ким і якими уявленнями воно буде заповнене у свідомості наших дитини залежить лише від нас.

п.с. у наступному дописі викладу перелік літератури, яка допоможе при розмові. Список книг впорядкований філологом-лінгвістом Ольгою Гавурою.

п.п.с. дана стаття була надрукована минулоріч у психологічному журналі "Експеримент"