Цей допис проситься на світ протягом тривалого часу. Він цінний для мене своєю реальністю та відчуттям засвоєного життєвого уроку. Можна багато знати чи вміти раціонально пояснити теоретичні постулати, але лише проживаючи певні моменти можна досягти глибинного усвідомлення.
Знайомтеся - це Момо. Згідно напису на етикетці це волооке створіння - мавпочка капуцин, а по факту - улюблена іграшка маленької дівчинки з якою вона була довгий час нерозлучна.
Може здатися, що це історія про іграшку, проте це не так. Ця розповідь про любов.
Момо з'явився у неї випадково. Хтось приніс його в якості подарунку на друге день народження і він одразу вибився у лідери забавок. Його довгий хвіст, наче вмисне був пристосований для носіння і тягання, а смугасте забарвлення вдало маскувало бруд від частих падінь на землю. Він спав у дівчинки в ліжку, дбайливо вкритий ковдрою, а коли приймав регулярні ванни, то сушився феном дуже швидко, щоб не розлучатися на довгу самотню ніч. Момо ходив у садок і їздив до бабусі. Він відпочивав в Карпатах та справно супроводжував дівчинку на масаж. Він був поруч завжди і усюди швидких три роки. Щасливі роки довгими ж не бувають і у кількісних показниках щастя виміряти складно. Завжди буде не достатньо...
Це трапилося п'ятого літа. На той час дівчинка трішки підросла і у арсеналі її найкращих плюшевих іграшок з'явилися й інші персони. Звісно не такі важливі і не так дбайливо доглянуті, та все ж. Сім'я поїхала на море, а він залишився вдома. Так усі думали. Так усі дівчинку переконували, бо достеменно ніхто не був певний коли і як саме Момо випав з їх поля зору. Так усі сподівалися. Приїхавши з відпустки почали сімейні ретельні пошуки. Активно передивилися усі закутки вдома, у бабусь, розпитали усіх у садку. Друг зник. Ніхто не міг повірити, що це назавжди і ще впродовж довгого часу (місяці три) робили спроби його повернути: згадували місця, де ще не шукали, питали людей, які ймовірно могли щось знати. Батьки розуміли, що це кінець, але дівчинка не могла змиритися. Вона вірила. Ні, швидше сподівалася...
Минув рік, але почуття нікуди не зникли. Час від часу малючка згадувала про Момо і фантазувала про те, де він може бути. Її не влаштовували варіанти про інший затишний дім, про іншу дівчинку, яка його любить. О, ні! Хтось підступний забрав її улюбленця, або ж хтось підступний знайшов її улюбленця і не повертає. Вона часто бігла у відділ м'яких іграшок у супермаркеті і роздивлялася ту ж серію пухнастиків з великими очима. Часом там були момики. Вона притискала їх міцно до грудей і сумно повертала на полицю.
Батьківське серце скроєне за особливими лекалами. Воно прагне будь що втерти сльози і вгамувати смуток. І коли дівчинка почала говорити, що проситиме святого Миколая, щоб він повернув її згубу, просто не витримали і пообіцяли на день народження таки подарувати нового Момо. Вони довго думали, чи не дозволити зробити це святому, але раціональність перемогла. Не все втрачене можна віднайти, але можна замінити.
Момо повернувся?! І так, і ні. Повернувся хтось дуже схожий на нього. Батьки наївно вважали, що купили абсолютно точну копію, але донечка знайшла багато відмінностей, занадто багато, щоб вважати його справжнім. Так вдома з'явився інший Момо.
Вона ним грається і любить його, але часто говорить про те, як би було класно, якби рідний Момо повернувся.
Психологи виділяють досить чіткі стадії переживання втрати:
1. Шок
2. Заперечення
3. Гнів
4. Сум
5. Прийняття
Вони різні за тривалістю і силою у різних людей. Вони не обов'язково послідовні. Попередні етапи, які вже здавалися пройденими, можуть знову повертатися і коли наступить п'ята стадія ніхто з певністю не скаже.
Якщо бути досить уважним, то можна у цій, здавалося б дитячій історії, знайти ці стадії. Помилково вважати, що діти нічого не знають про втрати. Помилково вважати, що хтось може "вилікувати" від втрати чи замінити втрату іншим об'єктом.
Наші емоції цікава штука і пояснюй їх як заманеться: чи то гормональним фоном, чи мозковою активністю, чи проявами душі, факт залишиться фактом - вони неймовірні і дуже цінні! Навіть ті, які за своєю силою (гнів, сум, розпач, сором і т.д.) важко даються до проживання.
Ця історія про любов. Про те, що діти не табула раса у емоційному плані. Про те, що втрати бувають дуже різні і ось такі наче "несправжні" готують ґрунт та є схемою для проживання інших, різних за силою, впродовж життя. Ця історія про те, що усі ми маємо свою історію, яка складається з ось таких моментів, які не завжди фіксуються дорослими. Та що там дорослими, самі про них не пам'ятаємо свідомо. Але схема залишається.
І це дає добру надію на можливість самозцілення.
Дівчинка любить різні іграшки, але пам'ятає про першу улюблену. Вона дала батькам безцінний урок невідворотності певних моментів, але й віру у силу їх долати, розуміти та приймати. І жити далі.
Момо з'явився у неї випадково. Хтось приніс його в якості подарунку на друге день народження і він одразу вибився у лідери забавок. Його довгий хвіст, наче вмисне був пристосований для носіння і тягання, а смугасте забарвлення вдало маскувало бруд від частих падінь на землю. Він спав у дівчинки в ліжку, дбайливо вкритий ковдрою, а коли приймав регулярні ванни, то сушився феном дуже швидко, щоб не розлучатися на довгу самотню ніч. Момо ходив у садок і їздив до бабусі. Він відпочивав в Карпатах та справно супроводжував дівчинку на масаж. Він був поруч завжди і усюди швидких три роки. Щасливі роки довгими ж не бувають і у кількісних показниках щастя виміряти складно. Завжди буде не достатньо...
Це трапилося п'ятого літа. На той час дівчинка трішки підросла і у арсеналі її найкращих плюшевих іграшок з'явилися й інші персони. Звісно не такі важливі і не так дбайливо доглянуті, та все ж. Сім'я поїхала на море, а він залишився вдома. Так усі думали. Так усі дівчинку переконували, бо достеменно ніхто не був певний коли і як саме Момо випав з їх поля зору. Так усі сподівалися. Приїхавши з відпустки почали сімейні ретельні пошуки. Активно передивилися усі закутки вдома, у бабусь, розпитали усіх у садку. Друг зник. Ніхто не міг повірити, що це назавжди і ще впродовж довгого часу (місяці три) робили спроби його повернути: згадували місця, де ще не шукали, питали людей, які ймовірно могли щось знати. Батьки розуміли, що це кінець, але дівчинка не могла змиритися. Вона вірила. Ні, швидше сподівалася...
Минув рік, але почуття нікуди не зникли. Час від часу малючка згадувала про Момо і фантазувала про те, де він може бути. Її не влаштовували варіанти про інший затишний дім, про іншу дівчинку, яка його любить. О, ні! Хтось підступний забрав її улюбленця, або ж хтось підступний знайшов її улюбленця і не повертає. Вона часто бігла у відділ м'яких іграшок у супермаркеті і роздивлялася ту ж серію пухнастиків з великими очима. Часом там були момики. Вона притискала їх міцно до грудей і сумно повертала на полицю.
Батьківське серце скроєне за особливими лекалами. Воно прагне будь що втерти сльози і вгамувати смуток. І коли дівчинка почала говорити, що проситиме святого Миколая, щоб він повернув її згубу, просто не витримали і пообіцяли на день народження таки подарувати нового Момо. Вони довго думали, чи не дозволити зробити це святому, але раціональність перемогла. Не все втрачене можна віднайти, але можна замінити.
Момо повернувся?! І так, і ні. Повернувся хтось дуже схожий на нього. Батьки наївно вважали, що купили абсолютно точну копію, але донечка знайшла багато відмінностей, занадто багато, щоб вважати його справжнім. Так вдома з'явився інший Момо.
Вона ним грається і любить його, але часто говорить про те, як би було класно, якби рідний Момо повернувся.
Психологи виділяють досить чіткі стадії переживання втрати:
1. Шок
2. Заперечення
3. Гнів
4. Сум
5. Прийняття
Вони різні за тривалістю і силою у різних людей. Вони не обов'язково послідовні. Попередні етапи, які вже здавалися пройденими, можуть знову повертатися і коли наступить п'ята стадія ніхто з певністю не скаже.
Якщо бути досить уважним, то можна у цій, здавалося б дитячій історії, знайти ці стадії. Помилково вважати, що діти нічого не знають про втрати. Помилково вважати, що хтось може "вилікувати" від втрати чи замінити втрату іншим об'єктом.
Наші емоції цікава штука і пояснюй їх як заманеться: чи то гормональним фоном, чи мозковою активністю, чи проявами душі, факт залишиться фактом - вони неймовірні і дуже цінні! Навіть ті, які за своєю силою (гнів, сум, розпач, сором і т.д.) важко даються до проживання.
Ця історія про любов. Про те, що діти не табула раса у емоційному плані. Про те, що втрати бувають дуже різні і ось такі наче "несправжні" готують ґрунт та є схемою для проживання інших, різних за силою, впродовж життя. Ця історія про те, що усі ми маємо свою історію, яка складається з ось таких моментів, які не завжди фіксуються дорослими. Та що там дорослими, самі про них не пам'ятаємо свідомо. Але схема залишається.
І це дає добру надію на можливість самозцілення.
Дівчинка любить різні іграшки, але пам'ятає про першу улюблену. Вона дала батькам безцінний урок невідворотності певних моментів, але й віру у силу їх долати, розуміти та приймати. І жити далі.
